Психіатр Джон Боулбі описав прив’язаність як вроджену систему (Боулбі, 1969). Коли страшно, ми шукаємо близькості з тими, поруч із ким почуваємося в безпеці. Для маленької дитини такою опорою зазвичай є батьки. У дорослому віці нею можуть бути людина, з якою ти в парі, близькі друзі, а часто й батьки. Найсильніше ця потреба дається взнаки під час стресу, хвороби чи розлуки.
Стиль показує, як людина зазвичай поводиться, коли їй потрібна близькість або підтримка. Комусь однаково легко попросити допомоги й побути наодинці. Хтось боїться втратити зв’язок, а хтось звик давати собі раду самостійно. Такі звички складаються з досвіду. У психології їх вивчають понад пів століття, від перших праць Боулбі.
Дитячу прив’язаність вивчають іншими методами. Категорії, які дослідники визначають, спостерігаючи за дітьми, не мають точних відповідників серед стилів дорослих.
